Якщо їхати зі Львова в напрямку Рівного та Києва, будь-яка нормальна людина обере трассу Е40, вона ж М06. Це рівна, пряма дорога з частковим освітленням, великими двохполосними ділянками і чіткою розміткою. Дорога була побудована за останні три-чотири роки і, не дивлячись на те, що її будували за результатами державного тендеру, по ній дійсно можна їхати. Навіть швидко. В деяких місцях дуже швидко. Одного разу я навіть обігнав Mustang GT з двома піжонсько-спортивними полосками на даху і двигуном об’ємом 27 літрів, чи скільки там ставлять на такі машини. Щоправда, той стояв на узбіччі і чекав на свого хазяїна, який в цей час неподалік справляв нужду, але це вже дрібниці, які жодним чином не можуть зашкодити моєму самолюбству.
В черговий раз повертаючись з судової справи, яка на цей раз була в Івано-Франківську, я виїхав на М06, дістався Буська (місто в 40км на схід від Львова), і раптово відчув в собі азарт та жагу пригод (хоча зараз я вжив би більш влучні та менш цензурні терміни). В пориві авантюризму, я звернув на трасу Буськ-Берестечко. Я пишу “траса Буськ-Берестечко” хоч це і не є її офіційною назвою, оскільки на Google Maps ця дорога взагалі не має ніякої назви, що в принципі, цілком логічно і відповідає законам жанру “хоррор”.
Не скажу, що я взагалі ніколи не чув про цю дорогу. Декілька років тому, мені навіть довелось нею вертатись з Львівської апеляції, але лише в якості глибоко сплячого пасажиру, тому про дорогу я чув, але її саму побачить не вдалося.
І от, звернувши в цей, як потім виявилось, поворот-не-туда, я рушив темною порожнечею. Спочатку почались ямки. У нас в країні дуже полюбляють робити так званий “ямковий ремонт”. В кінці року якась місцева адміністрація виділяє з бюджету сто тисяч гривень на ремонт автодороги протяжністю 50 км, після чого успішно здійснює зазначений ремонт, витративши на нього приблизно 1547 грн. 40 коп. В результаті ямки засипані земелю та камінням з найближчого узбіччя, бюджетні кошти витрачені влучно і по-цільовому, одні здобули, інші покращили життя вже сьогодні, і над цим всім запанували тотальна злагода і гармонія. Проте, на дорозі “Буськ-Берестечко” місцеві райради настільки економні, що не практикують навіть суто срсрівського феномену “ямкового ремонту”. Через деякий час скаженого маневрування між цими місячними кратерами мені взагалі подумалось, що при вїзді в Берестечко, як в кінцевмоу пункті призначення, має стояти якийсь кіоск тоталізатора, в якому можна робити ставки – які з машин звернувши від Буська, доїдуть сюди з цілою підвіскою і які доїдуть взагалі.
Хоча я даремно вжив слово “машин” в множині. Немає на тій дорозі машин. За всі ті півтори години, які я долав цю відстань в 56 км (ага, п’ятдесят шість кілометрів), я зустрів лише трьох персонажів, два з яких були транспортними засобами.
Першим був автобус ЛАЗ. Автобус ЛАЗ сам по собі вселяє у стороннього спостерігача дикий, тваринний жах. Автобус ЛАЗ, який посеред ночі їде в голому полі без жодного населеного пункту, заправки чи, хоча б, розмітки, до того ще й хаотичним зігзагом, суттєво збільшує кількість сивого волосся у будь-кого, крім, мабуть, свого водія. Я вирішив, що їхати цією дорогою смерті та ще й за такою машиною смерті – надто сильне випробування для хиткої адвокатської психіки і почав обгін.
Порівнявшись з кабіною водія, я побачив щось більш схоже на індуїстського демона – вздутий, кошлатий светр з високим комірцем а-ля Даніла Багров, над яким височила копна чорного і кудлатого волосся, а між светром і волоссям були вуса. Вуса. Суцільні вуса. Здавалось, що вуса затуляли собою все: кабіну, автобус, дорогу, ніч і сягали мінімум Харкова. З-над вусів на мене блимнули два недобрі вогники. Мабуть, своїм обгоном я суттєво прогнівив цього демона ночі. Втім, замість того, щоб наслати на мене всі муки пекла чи, хоча б, просто зіштовхнути мене в найближчій кювет, демон ще мить подивився на мене і ображено закрився занавєсочкой. Ну ви знаєте, у всіх ЛАЗах повинні бути такі занавєсочкі з бомбончіками-пензликами знизу, інакше автобус не буде відповідати жодним ГОСТам.
Другим транспортним засобом, який я зустрів на дорозі, був камаз. Камаз стояв на узбіччі, з двома відкритими причепами. Біля останнього метушились якісь фігури, які копали землю. Ну, може і не копали, але я ніяк не можу пояснити, що могли робити п’ять мужиків посеред темної ночі, з вимкненими фарами в голому полі з лопатами… Хоча… Ах ти ж йо!…
Третім персонажем, але не транспортним засобом, був заєць. За метрів тридцять заєць перебіг дорогу, але раптово зупинився і подивився на мене. Я наближався. Заєць дивився. Я наближався. Заєць дивився. Я наблизився і тут заєць заволав “ЙЙЙЙЙААААААЗЗЗЬ!!!” і кинувся мені прямо під колеса. Ну волання, звичайно, не було, але я б не дуже-то й здивувався, настільки рішучою та самовідданою була тварина. “Бидиш!” – почулось десь під правою фарою. Я зупинився і вийшов. Витративши біля десяти хвилин на детальне обстеження дороги, узбіччя і машини я прийшов до висновку, що ісход не був летальним і дістав цигарку. Але підкурити мені її не судилося – з-за пагорба, який я проїхав до того, як збив зайця, виринув ЛАЗ. Той самий. Квапливо жбурнувши на землю цигарку, я бігом сів в машину і натиснув газ.
Потім я ще довго їхав по грудневій нічній порожнечі, крізь поля, яким не було відно кінця і крізь ліси, такі дрімучі, що в деяких з них, мабуть, досі вештає декілька заблукавших дивізій вермахту.
Не звертайте з траси М06.
